Здавалося б стільки всього про традиційну українську хату відомо, стільки наукових та етнографічних праць написано, але все ж лишається багато невідомих широкому загалу знань та фактів про житло українців.

Хата – не просто дім в якому проживала сім’я, це окремий всесвіт, де народжувалися, росли, закохувалися, одружувалися, господарювали та помирали. так повелося, що для українців побудувати дім означало не лише залити фундамент та викласти стіни, а й створите місце для родового гнізда, народити, виростити та виховати в ньому дітей, добрими, працьовитими та віруючими.

Наші пращури були переконані що хата подібна до символу дерева життя та несе в собі ті ж самі риси, так скажімо, призьба та підрумок символізували корені цього самого дерева, стіни відповідно – стовбур, а дах верхівку-крону. Можливо саме з цих міркувань з’явилася традиція підводити призьбу чорною фарбою чи смолою, підкреслюючи тим самим межу між потойбічним світом та світом живих, який уособлювався білими стінами.

Ново збудована хата ставала повноцінним житлом лише після розпису її стін. Така особливість зумовлювалася віруваннями в надприродні, демонічні та лихі сили, які насилають всілякі лиха, хвороби, засухи, повені та інші неприємності й переконаннями що яскраві візерунки зможуть відволікти та заплутати нечисту силу та відвести тим самим її від людей. Ще однією традиційною рисою в оздобленні українського житла й доказом певних містичних переконань предків є звичай обводити червоною смугою всі стіни трохи вище підлоги. Така безперервна смуга слугувала захистом від проникнення в домівку лихих сил, на зразок магічного кола що неодноразово описувалися в українській літературі, зокрема в романі М. В. Гоголя «Вій».

Найважливіше місце в хаті – покуття

З давніх давен повелося вважати найважливішим та святішим місцем в будинку саме покуття. тут завжди вішали вишиті рушники, писанки та інші важливі атрибути в обрядових дійствах. З прийняттям християнької віри на Русі саме на покутті почали розміщувати домашній іконостас, оздоблюючи ікони тими ж вишитими рушниками, які слугували доказам поваги та важливості віри в Бога.

Всі найважливіші події в родині проходили саме біля покуття, й заручини та благословення молодих, й весільний посад молодих, й перша купіль новонародженого члена родини й прощання з покійним. На покутті, або в Червоному кутку (так інколи називають покуття) за іконами зберігали освячені реліквії, вербову гілку з Вербної неділі, шматочок паски з Великодня, свячену воду, громничу свічку та інші. На Різдво саме під образами ставився Дідух.

Значення порогу в хаті

Поріг в традиціях українського народу також має велике значення з ним пов’язана низка різноманітних вірувань та звичаїв. З давніх давен поріг вважається місцем де перебувають предки, й пов’язано це вірування з первісним звичаєм – ховати померлих в хаті під порогом. З ціх переконань пішла низка обрядів та звичаї пов’язаних з порогом та покликаних виразити повагу до предків та заручитися їх підтримкою. Так скажімо, наречені йдучи до церкви на вінчання «віддавали честь» пращурам гільцем, топірцями або паляцями, а в деяких регіонах спостерігається традиція застеляти поріг вовняним килимом. Переступати поріг молодята повинні обов’язково правою ногою. Також з цими переконаннями пов’язана традиція переносити наречену через поріг хати нареченого, аби не потривожити духів предків, щоб вони не наробили лиха молодій господині.

Також біля порогу проходив обряд єднання двох родин в весільному дійстві для цього мати нареченої та сестра молодого ставали на поріг правою ногою, об’єднували вогні запалених свічок, цілувалися й лише після цього обряду в дім заходив посах нареченого та сідав на покутті.

При проведені похоронного обряду також збереглася традиція тричі стукнути домовиною об поріг, коли виносять мерця в останню путь, символізувавши тим самим прощання зі своїм земним домом та родичами. А для того щоб душа покійного спокійно спочивала в потойбічні й не турбувала живих зарубували поріг з боку від середини дому. В селах на Закарпатті, котрі межують зі Словаччиною, існувала традиція задобрювати духів відрубуванням голови півня на порозі.

Цікаво, але всі ми звикли від дідів-прадідів підмітати оселю від порога до покуття, й ніхто практично не задумується чому саме так. Пояснення такого звичаю доволі просте, підмітати так треба, аби добро та талан йшли в хату, а не з хати. Також з порогом пов’язані деякі звичаї та дійства спрямовані за оберігання малих дітей від впливу лихих сил. так перед тим як нести дитину на хрещення мати клала немовля на поріг, застеленій перед тим, та тричі переступала через нього. Після того дитину брала кума, перехрестивши брала дитину та йшла в сіни, де під порогом лежав ніж, переступала поріг сіней. Ніж з під порогу хтось підіймав та подавав матері через вікно, таким чином дитя замовлялося від лихого. Дітей які часто плакали та були не спокійні купали на порозі задніх дверей.

На порозі гуцули лишали сокиру після обходу худоби з хлібом, ладаном та медом на Свят вечір аби худоба не гинула. Для того щоб захистити дім від відьом до порога прибивали осикову палицю. також в деяких регіонах існував звичай вирізати на порозі хреста щоб вберегти оселю від злодіїв.

Не знайдеться мабуть жодної людини котра б не знала про підкову над порогом, яка уособлює в собі роль оберега та талісмана на вдачу та добробут. Ця традиція повелася з тих часів коли коні відігравали важливу роль в житті людей, коли вони виступали головною ознакою заможності та значущості в суспільстві. Саме топі даруючи підкову малося на увазі побажання успіху, достатку, щастя та вдачі.

Стіл та піч в домівці українця

Сама назва «стіл» тісно пов’язана з поняттям «стелити», тобто ставити страви на щось простелене. Це поняття пішло з давніх часів коли слов’яни споживали їжу з землі просиливши тканину чи підклавши дошку. Звичний нам стіл з’явився значно пізніше й в різних куточках країни виглядав по різному. Десь це були довгі дошки на перехрещених ніжках, а десь були популярними скрині-столи, з кришкою, що слугувала столом та пістолинням в якому було зручно зберігати речі домашнього вжитку.

Піч в сучасних оселях зустріти можна все рідше та рідше, й можливо в недалекому майбутньому наші нащадки зможуть дізнатися про піч лише з літератури та малюнків, проте на протязі багатьох століть піч була мало чи не центральним елементом в домівці. Сама назва та значення слова «піч» загальна для всіх слов’янських народів є похідною від печера, пещись. Будинок починав вважатися житлом лише після того як в печі спалахував вогонь. До прийняття християнства саме піч була центром оселі, найголовнішим місцем, з прийняттям християнської віри деякі функції «вогнище» передало покуттю, але все ж відігравало не менш важливу роль в житті та віруваннях українців.

Біля печі збиралися порадитися, послухати розповіді, провести певні обрядові дії при в ступі в шлюб. При сватанні старости та наречений намагалися триматися якомога ближче до печі та потай відколупати від неї шматок обмазки чи цеглини, та покласти до кишені-це було доброю прикметою, що сватання пройде успішно. Звичай дівчині колупати піч при сватанні, відображав стидання дівчини та намагання знайти захист. В деяких регіонах дівчати ховалися на печі і сходила з відти лише у випадку згоди на шлюб. На Чернігівщині готуючись до весілля існував звичай вичищати піч від попелу не кочергою, а віником, щоб молодята жили заможно.

Після похорон було прийнято потриматися за піч, щоб не боятися покійника та очиститися. Також вважалося що домовий теж мав своє власне місце на печі й аби не розгнівати його, не можна було в хаті лихословити. Це знайшло своє відображення в народних прислів’ях та приказках, як ось в цьому наприклад, «І сказав би, так піч у хаті!»

Вогонь в печі вважався священним, господині оберігали його та ставилися з повагою. В піч не можна кидати нічого нечистого, плювати чи бавитися з ним.

Підсумовуючи все вище сказане хочеться сказати що українська хата уособлювала світогляд та переконання наших предків. Вона була не просто місцем де жили люди, це було дійсно родиний осередок, особливий мікросвіт зі своїми особливостями та сформованими традиціями, звичаями та правилами.

Дякуємо за метеріал історикам Етнохати.